Стадія 1. ОБСТЕЖЕННЯ

Рис. 7.4. Етапи розробки програми підвищення конкурентоспроможності

Етап визначення та впорядкування пріоритетності цілей закладає концептуальну основу процесу опрацювання та реалізації програми підвищення конкурентоспроможності. Такі цілі повинні не лише бути конкретними та вимірюваними, узгодженими та взаємопов’язаними, досяжними, зорієнтованими у часі та сформульованими письмово, а й враховувати визначальний вплив на діяльність підприємства чинників конкурентного середовища, виступати орієнтирами при визначенні форм і методів конкурентного протистояння тощо.

На другому етапі паралельно з конкретизацією цілей проводиться діагностика ресурсних і часових обмежень щодо їх досягнення.

Наступним кроком розробляється стратегія реалізації програми (етап 3), що включає комплекс взаємопов’язаних дій по досягненню визначених на

попередніх етапах цілей підвищення конкурентоспроможності.

При її формулюванні керівництво компанії:

– визначає в ясній і легкодоступній формі концепцію підвищення конкурентоспроможності;

– пояснює важливість організаційного вдосконалення;

– оцінює існуючий оперативний стан і його причини;

– розробляє моделі вищих досягнень;

– опрацьовує політику і плани удосконалення.

Стратегія, загальні цілі і задачі повинні доповнюватися детальними планами підвищення конкурентоспроможності (етап 4). План підвищення конкурентоспроможності має враховувати такі види управлінської відповідальності, як:

– підтримка творчості і нововведень, створення обстановки заохочення нових ідей;

– впровадження системи раціоналізаторських пропозицій по конкретних проблемах і їхнє заохочення;

– створення постійних або тимчасових проблемних або дослідницьких груп і, якщо необхідно, багатоцільових груп для всебічного вивчення та розв’язання проблем;

– визначення напрямків наукових досліджень і розробок тощо.

На цьому ж етапі здійснюється постадійна декомпозиція процесу реалізації програми, тобто чітко виокремлюються та ув’язуються окремі фази цього процесу.

Вагоме місце займає діяльність щодо забезпечення проекту, яка є достатньо різноманітною. Доцільно згрупувати її за видами забезпечення на: організаційне, правове, кадрове, фінансове, матеріально-технічне, комерційне (маркетинг), інформаційне. Всі перелічені та багато не зазначених тут робіт, що виконуються при реалізації проектів, взаємодіють у часі та просторі. Тож для управління проектом його слід розбити на ієрархічні підсистеми та компоненти.

Створення організаційної структури програми (етап 5) повинно забезпечити як загальний централізований контроль за розробкою та реалізацією програми, так і оперативне керівництво роботою виконавців зі своєчасним корегуванням їх діяльності на всіх етапах. Робота над структурою та змістом програми починається після виходу розпорядження керівника підприємства про створення робочих груп та координаційної ради, які є основними елементами у організаційній структурі управління програмою підвищення конкурентоспроможності підприємства (рис. 7.5).

 

Рис. 7.5. Організаційна структура управління програмою підвищення конкурентоспроможності (ППКс)

Організаційна структура програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності не є єдиним інструментом її структурування (див. рис. 8.6).

 

Рис. 7.6. Інструменти структурування програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності

Структурування програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності являє собою дерево орієнтованих на продукт компонентів (обладнання, роботи, послуги, інформацію), а також це організація зв’язків і відношень між елементами програми.

Як було зазначено раніше, проекти (програми) підвищення конкурентоспроможності орієнтовані на досягнення цілі підвищення конкурентоспроможності продукту або фірми в рамках жорстко обмежених ресурсів і обмежень по часу. Для досягнення поставлених перед проектом (програмою) цілей вони розкладаються на декілька елементів (цілей наступного рівня). Ресурси, які виділені для реалізації програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності в цілому також розподіляються між цілями 2-го рівня. Для кожної з цих цілей визначаються строки отримання кінцевих результатів (котрі визначають часові обмеження для завдань, які є складовими проекту( програми)) і визначаються члени команди програми (проекту), які відповідають за даний напрямок.

Після того, як проект в цілому деталізований до цілей другого рівня і визначені ресурсні, часові та інші обмеження для досягнення цих цілей, описаний вище цикл декомпозиції застосовується по відношенню до цілей другого рівня і т.д. до тих пір поки не буде отримано план дій, який деталізований до цілей і задач найменшого рівня.

Отримана таким чином ієрархічна структура завдань являє собою „дерево цілей” даного програми (проекту).

Рис. 7.7. Дерево цілей програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності

В процесі формування команди проекту формується структурна схема організації програми (проекту), яка визначає склад команди, завдання і повноваження кожного з її членів.

На основі структурної моделі програми (проекту) і структурної схеми організації програми (проекту) будується „матриця розподілу відповідальності”.

На основі структури програми (проекту) і даних щодо вартості окремих її елементів будується „дерево вартості” програми (проекту).

Структурна схема матеріально-технічного забезпечення програми (проекту) називається „деревом ресурсів” програми (проекту).

Сукупність ймовірностей настання негативних подій при реалізації програми (проекту) описується „деревом ризиків програми (проекту)”.

Загалом, деревоподібна структура дозволяє розподілити загальний об’єм робіт по проекту на незалежні блоки, які піддаються управлінню і передаються задля управління спеціалістам. Комплекс взаємозв’язків між роботами часто називають логічною структурою програми (проекту), оскільки він визначає послідовність виконання робіт.

Структурування допомагає вирішити наступні завдання:

ü     розбивка проекту (програми) на керовані блоки;

ü     розподіл відповідальності за різні елементи проекту й узгодження робіт зі структурою організації та ресурсами;

ü     оцінка необхідних витрат – коштів, часу та матеріальних ресурсів;

ü     створення єдиної бази даних для планування, складання кошторисів і контролю за затратами;

ü     узгодження робіт по проекту з системою ведення бухгалтерських рахунків;

ü     перехід від декларативних цілей до чітко визначених завдань, що виконуються підрозділами [36].

Розглянемо інструменти, що використовуються для структурування, детальніше.

Сіткова діаграмна (мережа, граф мережі, PERT діаграмна) – графічне відображення робіт програми (проекту) та їх взаємозв’язків. В плануванні й управлінні проектами під терміном мережа розуміється повний комплекс робіт проекту з встановленими між ними залежностями. Принциповою відмінністю від блок-схеми є те, що сіткова діаграма моделює тільки логічні залежності між елементарними роботами. Вона не відображає входи, процеси і виходи і не допускає повторюваності циклів чи петель.

Структура розподілу робіт – ієрархічна структура послідовної декомпозиції завдань програми (проекту) на підзавдання. Структура розподілу робіт (СРР) являє собою першочерговим інструментом для організації робіт, який забезпечує розподіл загального об’єму робіт по проекту у відповідності зі структурою їх виконання в організації. На нижчому рівні деталізації виділяються роботи, які відповідають деталізованим елементам діяльності, відображених в сітковій моделі. СРР являє собою ієрархічну форму, яка допомагає розробнику при:

-         структуруванні робіт на основні компоненти и під компоненти;

-         забезпеченні спрямованості діяльності на досягнення усього комплексу цілей;

-         розробці системи відповідальності за виконання робіт проекту;

-         розробці системи звітності та узагальнення інформації по проекту.

Структурна схема організації (ССО) має форму подібну формі СРР. Кожному елементу нижчого рівня в СРР повинні відповідати один або декілька елементів з ССО. Таким чином, ССО є засобом визначення відповідальних за виконання робіт в складних організаціях і забезпечує основу для розробки структури системи звітності.

Дерево цілей являє собою графи, схеми, які позазивають, як генеральна ціль проекту розподіляється на підціли наступного рівня (дерево – зв’язаний граф, який виражає підпорядкування і взаємозв’язок елементів. В даному випадку такими елементами є цілі і підцілі). Визначення цілей починається з верхнього рівня, далі вони послідовно деталізуються. При цьому основним правилом деталізації цілей є повнота: кожна ціль верхнього рівня повинна бути вичерпно представлена у вигляді підцілей наступного рівня.

Дерево рішень – граф, схема, яка відображає структуру завдання оптимізації багатокрокового процесу. Гілки дерева відображають відмінні події, які можуть мати місце, а вузли (верхівки) – точки, в яких виникає необхідність вибору. Причому вузли є різноманітними – в одних вибір здійснює сам проект-менеджер з деякого набору альтернатив, в інших – вибір не залежить від нього. В таких випадках проект-менеджер може здійснювати оцінку вірогідності того чи іншого вирішення проблеми.

Сіткова модель заснована на пакетах робіт, послідовність виконання яких відповідає технологічній схемі.

Матриця відповідальності – зв’язує пакети робіт з виконавцями, може враховувати календарні строки виконання робіт.

Процес структурування програми (проекту) підвищення конкурентноздатності можна розподілити на наступні складові:

1.    Концептуальне опрацювання програми (проекту), коли чітко окреслюються її характер, цілі, зміст і кінцеві результати;

2.    Визначення рівня деталізації, у т.ч.:

-         рівня деталізації планів;

-         рівня елементів в структурі розподілу програми (проекту);

3.    Розробка структури процесу – схеми життєвого циклу програми (проекту);

4.    Організаційна структура, яка охоплює всі напрямки та середовище програми (проекту);

5.    Структура продукту, яка включає схему компонентів, машини, обладнання, програмне та інформаційне забезпечення;

6.    План бухгалтерських рахунків;

7.    Структура розподілу проекту;

8.    Деталізація зведеного генерального плану;

9.    Матриця розподілу відповідальності.

10. Сітковий графік і план використання ресурсів;

11. Система наряд-завдання;

12. Система контролю та звітності.

Встановлення методів та вибір інструментарію вимірювання досягнутих результатів (етап 6) передбачає підбір адекватних інструментів оцінки рівня реалізації поставлених у програмі цілей. Ці методи та показники повинні комплексно та наочно характеризувати успішність виконання програми, вимагати помірних зусиль щодо збору первинних даних. Оскільки головною метою програми виступає підвищення конкурентоспроможності, то вагоме місце серед таких методів займають показники і методики оцінки конкурентоспроможності підприємства та його продукції.

Важливими стадіями процесу розробки програми підвищення конкурентоспроможності виступають визначення витрат, пов’язаних з реалізацією програми, та оцінка очікуваної ефективності запропонованих заходів (етапи 7 і 8).

Витрати, пов’язані з реалізацією програми підвищення конкурентоспроможності, визначаються на основі прогнозу потреби в основних видах ресурсів. Виконання програми повинно підкріплюватись системно пов’язаним набором відповідних видів забезпечення, кожен з яких, в свою чергу, вимагає виділення певних обсягів різноманітних типів ресурсів (часових, матеріальних, інтелектуальних тощо). Враховуючи обмеженість ресурсів підприємства, доцільним є визначити мінімально необхідну кількість ресурсів для успішного виконання програми. Тому системний підхід до розробки програми підвищення конкурентоспроможності ґрунтується на наступних принципах розподілу ресурсів: максимально можлива ефективність використання; раціональність розподілу; мінімальна достатність.

Максимально можлива ефективність використання передбачає оцінку ефективності використання ресурсів, які виділяються для виконання програми. Раціональність розподілу пов’язана з ранжуванням за ступенем важливості пріоритетних цілей, для досягнення яких у першу чергу та у повному обсязі повинні бути виділені ресурси.

Мінімальна достатність означає виділення такого обсягу ресурсів, який мінімізує затрати підприємства на виконання програми, і в той же час забезпечує її успішну реалізацію [162].

Оцінку очікуваної ефективності (етап 8) слід проводити на основі цільового підходу, спираючись на визначений на першому етапі комплекс цілей. За результатами зазначеної оцінки можуть бути прийняті рішення:

– про нагальність доопрацювання чи корекції складових програми;

– про необхідність поглибленого аналізу резервів та перспективних шляхів розв’язання проблем підприємства;

– про доцільність перерозподілу ресурсів та відповідальності за виконання запланованих дій між задіяними підрозділами та особами тощо.

Реалізація програми підвищення конкурентоспроможності та моніторинг її ходу

Будь-яка програма або проект складається з процесів. Процес – це сукупність дій, які приносять результат. Процеси управління програмою (проектом) можуть бути розподілені на шість основних груп, які реалізують різноманітні функції управління (див. рис. 8.8):

Рис. 7.8. Процеси управління програмою (проектом)

Процеси ініціювання – прийняття рішень щодо початку виконання програми (проекту).

Процеси планування – визначення цілей і критеріїв успіху програми (проекту) і розробка робочих схем їх досягнення.

Процеси виконання – координування людьми та іншими ресурсами для виконання плану.

Процеси аналізу та контролю – визначення відповідності плану і виконання програми (проекту) встановленим цілям і критеріям успіху та прийняття рішень щодо необхідності застосування корегуючих дій.

Процеси керування – визначення необхідності корегуючих дій, їх погодження, затвердження і застосування.

Завершальні процеси – формалізація виконання програми (проекту) і доведення її результатів до всіх зацікавлених сторін.

Процеси управління програмою (проектом) накладаються один на одного і відбуваються з різною інтенсивністю на всіх стадіях програми (проекту), як проілюстровано на рис. 8.5.

Крім того процеси управління проектами пов’язані завдяки своїм результатам – результат виконання одного стає висхідною інформацією для іншого. І, нарешті, є взаємозв’язок між групами процесів різноманітних фаз програми (проекту).

В реальному проекті (програмі) фази можуть не тільки передувати одна одній, але і накладатись. Повторення ініціювання на різних фазах програми (проекту) допомагає контролювати актуальність виконання програми (проекту). Якщо актуальність програми сходить нанівець, наступна ініціація дозволяє вчасно це виявити і запобігти додатковим витратам.

Реалізація програми підвищення конкурентоспроможності пов’язана зі значним ступенем невизначеності та різноманіттям ризиків, найбільш суттєвими з яких можуть бути наступні:

·       ризик, пов'язаний з нестабільністю економічного законодавства і поточної економічної ситуації, умов інвестування та використання прибутку;

·       зовнішньоекономічний ризик (можливість введення обмежень на торгівлю і поставки, закриття кордонів тощо);

·       невизначеність політичної ситуації, ризик несприятливих соціально-політичних змін у державі або регіоні;

·       неповнота або неточність інформації про динаміку техніко-економічних показників, параметрів нової техніки і технології;

·       коливання ринкової кон’юнктури, цін, валютних курсів тощо;

·       невизначеність природнокліматичних умов, можливість стихійних лих;

·       виробничо-технологічний ризик (аварії та відмови обладнання, виробничий брак тощо);

·       невизначеність цілей, інтересів і поведінки учасників;

·       неповнота або неточність інформації про фінансовий стан і ділову репутацію підприємств-учасників (можливість неплатежів, банкрутств, зривів договірних зобов’язань) тощо.

Наведений перелік далеко не вичерпний, але характеризую спектр тих чинників, які повинні враховуватись як при розробці програми, так і в процесі моніторингу її виконання.

Важливе місце при реалізації програми займає контроль, що передбачає не лише перевірку досягнення цілей та виявлення причин, які дестабілізують хід роботи, а й обґрунтування управлінських рішень щодо корекції виконання завдань задля запобігання шкоди (зриву термінів; перевищення норм використання ресурсів, вартості; низької якості тощо).

Контроль програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності включає:

¨     моніторинг (систематичне та планомірне спостереження за всіма процесами реалізації програми або проекту);

¨     виявлення відхилень від цілей за допомогою низки критеріїв і обмежень, які фіксуються в календарних планах, бюджетах, розрахункових потребах у трудових і матеріальних затратах і т.ін.;

¨      прогнозування наслідків ситуації, що склалась;

¨     обґрунтування необхідності вжиття корегуючих заходів.

Контроль здійснюється у трьох основних формах.

Попередній контроль виконується до фактичного початку робіт з реалізації програми і спрямований на перевірку адекватності та узгодженості планових документів.

При поточному контролі, що здійснюється безпосередньо при реалізації програми, об’єктами виступають:

ü     час (моніторинг досягнення проміжних цілей і обсягів робіт);

ü     бюджет (відслідковування рівня витрачання фінансових коштів);

ü     ресурси (перевірка фактичних затрат матеріально-технічних ресурсів);

ü     якість (відстеження рівня якості робіт).

Поточний контроль здійснюється з метою оперативного регулювання реалізації програми і базується на порівнянні результатів зі встановленими в програмі вартісними, часовими та ресурсними характеристиками.

Заключний контроль проводиться на стадії завершення програми задля інтегральної оцінки реалізації програми (проекту) в цілому. На його основі узагальнюється отриманий досвід і удосконалюються управлінські процедури.

Система контролю провинна забезпечити оперативну оцінку стану реалізації програми (проекту)для обґрунтування та прийняття рішень щодо управління часом, вартістю, ресурсами й якістю виконуваних робіт. На етапі побудови системи контролю за реалізацією програми (проекту) необхідно визначити:

¨    склад і рівень деталізації робіт, які будуть контролюватись;

¨    склад показників і форми представлення первинної інформації;

¨    терміни представлення первинної інформації та зведено-аналітичних звітів;

¨    відповідальних за повноту, достовірність і своєчасність надання даних;

¨    склад, методи та технології аналітичних і графічних звітів;

¨    комплекс програмно-інформаційних засобів, що використовуватимуться.

Залежно від потрібної точності розрізняють наступні режими контролю виконання програми (проекту):

ü     контроль на момент закінчення робіт (метод «0–100»);

ü     контроль на момент 50% готовності робіт (метод «50–50»);

ü     контроль у попередньо визначених точках програми (метод контролю за віхами);

ü     регулярний оперативний контроль через рівні проміжки часу;

ü     експертна оцінка ступеня виконання робіт і готовності програми.

Для отримання узагальненої картини реалізації програми (проекту) розроблена система показників, які порівнюють виконання за часом і за вартістю. За часом, наприклад, показник реалізації (ПР_Ч) пакету робіт описується формулою:

,

де t_i – запланована тривалість кожної роботи пакету;

c_i – відсоток виконання кожної роботи;

Т – загальна тривалість робіт проекту;

m – кількість робіт у пакеті [162].

Необхідність фірми пристосовуватися до нових умов конкуренції через підвищення конкурентоспроможності формує у менеджменту риси багатофункціональності, інтегрованого застосування психології бізнесу, маркетингу, стратегічного та фінансового менеджменту, технологічного та інноваційного менеджменту, управління персоналом.

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що створення та реалізація програм підвищення конкурентоспроможності є найголовнішим інструментом комплексного вдосконалення діяльності організації. Виходячи з того, до якої міри досконало розроблена програма та наскільки послідовно реалізована, можна робити висновок про шанси підприємства досягти високих результатів у коротко- та довгостроковому періодах.

7.3. Програми підвищення конкурентоспроможності галузі та країни

Вітчизняний підхід до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Підвищення конкурентоспроможності кожного окремого підприємства є результатом не тільки локальних дій на мікроекономічному рівні (тобто – на рівні власне цього підприємства), але, значною мірою, і наслідком активізації діяльності щодо підвищення конкурентоспроможності на галузевому, регіональному, державному рівнях. Загальновизнано, що основою конкурентоспроможності країни є конкурентоспроможні національні підприємства. Саме компанії є основою для створення національного багатства. І, за великим рахунком, думати про конкурентоспроможність компанії, за інших рівних умов, повинні її власники і менеджери. Проте окремі компанії формують ланцюжки зв’язків, які тягнуться від постачальників і суміжників до транспортників, сфери послуг, споживачів, мас-медіа й навіть громадянського суспільства. Успіх компаній у конкурентоспроможності багато в чому визначається різноманітними векторами в корпоративному й соціальному середовищі. Саме тому конкурують і нації (країни) в умінні ефективно таке середовище створювати. Країни конкурують і тому, що глобальні ринки сьогодні відкриті й мобільні, а нові технології та глобалізація роблять їх не лише відкритими, прозорими, а й мінливими.

Загалом, до шляхів підвищення конкурентоспроможності країни відносять:

n     внутрішньополітичну стабільність;

n     створення гнучких економічних структур;

n     розвиток наступальної стратегії на міжнародних експортних ринках;

n     акцент на якості та швидкості при виконанні реформ;

n     інвестування у покращення умов праці;

n     вкладення капіталу в традиційні галузі та в промисловість;

n     широке інвестування освіти, а також системи безперервного навчання;

n     сприяння заощадженням населення та інвестиціям у власну економіку;

n     підтримання соціальної згоди шляхом скорочення різниці у заробітній платі та зміцнення середнього класу тощо.

Вітчизняний підхід до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки знайшов своє втілення у “Основних напрямах конкурентної політики”, що формулювалися на 1999-2000 роки та на 2002-2004 роки, та затверджувалися указами Президента України. Також втіленням вітчизняного підходу є програми діяльності урядів. Проте результати залишають бажати кращого.

За кількома загальновизнаними методиками визначення конкурентоспроможності Україна протягом останніх років традиційно «пасе задніх». Відсутність ж на даний момент системного розуміння власної неконкурентоспроможності в поєднанні з відсутністю стратегії з її формування створює ризик залишитися інвестиційно непривабливою й нерозвиненою країною і надалі.

Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - 3 місце, трудовими ресурсами - 4 місце, науковим потенціалом - 3 місце. Але реалізація цих можливостей вкрай погана. За ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - в 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів.

Триваюче (з вельми зрозумілих і, напевно, виправданих причин) управління економікою в ручному та часто «пожежному» режимі і перспектива хронічної виборчої кампанії (2006, 2009 роки) не сприяють виробленню передусім самим суспільством стратегії конкурентного виживання та процвітання в умовах глобальних тенденцій, які стрімко підносять розвинені країни в «піднебесну височінь». Тож може сформуватися така структура інвестиційних потоків, що закріпить традиційні, але вже «не модні» акценти на галузях «цегли-й-цементу», а також екологічно «важких» виробництвах, – замість того, аби сприяти формуванню сучасної інфраструктури економіки Знань. У результаті Україна ризикує остаточно втратити деякі з надзвичайно важливих потенційних чинників конкурентоспроможності, успадкованих від СРСР (високий рівень освіти й науки), і, врешті-решт, так і залишитися на задвірках Європи — можливо, лише як усеєвропейська житниця, склад, транзитна територія, сховище відходів, місце розташування важких виробництв тощо.

У 2005 році Кабінетом міністрів України прийнята нова урядова програма "На зустріч людям", яка базується та розвиває положення програми Президента України Віктора Ющенка "Десять кроків на зустріч людям" та будується на зрозумілих принципах: чесності, відкритості, патріотизму, професіоналізму та ефективності. Програмою визначено пріоритети Уряду - захист прав і свобод людей та гарантована участь кожного громадянина у суспільно-політичному житті.

У програмі виокремлено наступні напрямки поліпшення конкурентоспроможності національної економіки.

n     Регуляторна політика.

Завданнями Уряду є встановлення простих, чітких, зрозумілих, єдиних для всіх ”правил гри”, забезпечення їх загального дотримання, створення умов для вільного доступу до всіх сегментів ринку за єдиними правилами, гарантування всім суб’єктам підприємницької діяльності захисту їх законних прав та інтересів у відносинах з іншими суб’єктами та органами влади, можливостей самореалізації кожного громадянина та забезпечення належного рівня свого життя та життя своєї сім’ї.

Уряд спрямує свої зусилля на:

1)   радикальне спрощення процедури започаткування підприємницької діяльності;

2)   обмеження видів діяльності, започаткування або здійснення яких потребує дозволів чи ліцензій;

3)   запровадження відкритих, конкурентних умов доступу до окремих сегментів ринку (видобуток корисних копалин, житлове будівництво, ремонт та будівництво доріг тощо);

4)   скасування податку на інвестиції, а також відрахувань до різноманітних цільових фондів;

5)   скасування зайвої регламентації порядку поточної діяльності суб’єктів господарювання.

n     Промислово-інвестиційна політика.

Забезпечення високих темпів економічного зростання потребує масштабних інвестицій в українську економіку. Інвестиційні ресурси застосовуватимуться лише відповідно до визначених пріоритетів розвитку економіки. Керуючись цим завданням, Уряд у межах політики зниження інвестиційних ризиків:

1)       фіскально стимулюватиме політику рекапіталізації доходів;

2)       створить нормативну базу для заохочення вкладення довгострокових фінансових інвестицій;

3)       скасує відмінності у режимі реєстрації іноземних та українських інвестицій;

4)       виступить з ініціативою безперешкодного переведення за кордон доходів нерезидентів, отриманих законним шляхом;

5)       у процесі планування бюджетних витрат на державні капітальні вкладення перевагу надаватиме формуванню активної частки капіталу;

6)       активізує залучення коштів МБРР, ЄБРР та інших міжнародних фінансових організацій для фінансування пріоритетних інвестиційних проектів в Україні та започаткує співробітництво з Європейським інвестиційним банком;

7)       сприятиме створенню інститутів спільного інвестування – корпоративних та пайових інвестиційних фондів;

8)       проводитиме системну роботу з поліпшення міжнародного інвестиційного іміджу України;

9)       основні завдання з розвитку реального сектору економіки полягають у модернізації та структурній перебудові виробництва, зниженні його енерго- та матеріалоємності, сприянні розвитку наукоємних високотехнологічних виробництв, що дасть змогу забезпечити підвищення ефективності та конкурентоспроможності національної економіки.

n     Високі технології:

1)         формування переліку пріоритетних високих технологій (у тому числі нанотехнологій);

2)         інтеграція галузевих та регіональних програм у сфері інформатизації та комп’ютеризації в рамках єдиної загальнодержавної програми “Електронна Україна”;

3)         розвиток загальнодержавних телекомунікаційних мереж з використанням останніх світових досягнень у галузі високих технологій;

4)         лібералізація ринку телекомунікацій як основи створення конкурентного середовища, підвищення якості та здешевлення телекомунікаційних послуг;

5)         широке застосування практики електронного підпису;

6)         розвиток електронної комерції, маркетингу та бізнесу на основі Інтернет, просування вітчизняних товарів і послуг на світові ринки з використанням можливостей Інтернет;

7)         інформатизація освіти та менеджменту знань, забезпечення загальної комп’ютерної грамотності, розроблення та впровадження освітніх стандартів усіх рівнів, впровадження комп’ютеризованих технологій навчання та дистанційної освіти.

n     Аграрна політика:

1)         будуть запроваджені спеціальні програми збільшення зайнятості у сільській місцевості шляхом збільшення державного замовлення на освіту майбутніх спеціалістів сільськогосподарської галузі, забезпечення їх житлом;

2)         стимулюватиметься створення прозорого конкурентного середовища для українських виробників, просування їх продукції на зовнішні ринки;

3)         підтримуватиметься створення інфраструктури, а саме – аграрного фонду, аграрної біржі, страхового підрозділу для солідарного покриття ризиків загибелі врожаю, інших механізмів державної підтримки;

4)         удосконалюватимуться правила лізингу сільськогосподарської техніки та обладнання, які у подальшому надаватимуться безпосереднім користувачам.

5)         буде розроблена нова система земельних платежів, в основу якої буде покладено диференційований земельний податок.

n     Енергетика та ресурсозбереження:

1)         стимулювання енергозбереження, застосування прогресивних показників нормування питомих витрат паливно-енергетичних ресурсів;

2)         диверсифікація джерел постачання нафти, газу та ядерного палива шляхом отримання прямого доступу до їх джерел та засобів транспортування;

3)         захист національних економічних інтересів у сфері міжнародного співробітництва та зовнішньоекономічної діяльності в частині транзиту, експорту та імпорту енергоносіїв;

4)         реабілітація діючих та будівництво нових енергетичних об’єктів з орієнтацією на розвиток маневрових потужностей;

5)         збільшення власного видобутку вуглеводнів;

6)         реалізація програми створення елементів вітчизняного ядерного паливного циклу.

n     Недоторканне право власності:

1)       розвиток приватної ініціативи;

2)       забезпечення рівних можливостей функціонування для підприємств з різними формами власності, формування повноцінного конкурентного середовища;

3)       захист прав власника та кредитора, удосконалення процедур відновлення платоспроможності боржника та банкрутства;

4)       проведення ефективної антимонопольної політики, посилення ролі Антимонопольного комітету.

5)       поглиблення співпраці органів влади з підприємцями і громадськими організаціями.

n     Податкова політика:

У сфері оподаткування Уряд керуватиметься єдиним правилом - податки повинні бути зрозумілими, стабільними та низькими, але платити їх зобов’язані всі. З цією метою Уряд:

1)       зменшуватиме ставки податків з одночасним розширенням бази оподаткування;

2)       виступить з ініціативою скасувати будь-які пільги у розрізі окремих платників чи окремих територій;

3)       проведе адаптацію фіскального законодавства до принципів та директив Європейського Союзу, а у сфері тарифно-митного законодавства – до стандартів Світової організації торгівлі (з урахуванням інтересів внутрішніх системних ринків на перехідному етапі);

Крім того, Уряд планує:

4)       адаптувати законодавство з обкладення податком на додану вартість до принципів та критеріїв Шостої Директиви Європейського Союзу (з окремими винятками щодо послуг соціального характеру);

5)       уніфікувати правила обкладення податком на прибуток з міжнародними стандартами обліку із скасуванням дискримінаційних норм щодо окремих сфер або видів діяльності;

6)       З метою створення додаткових мотивацій роботодавцям Уряд ініціюватиме запровадження єдиного соціального внеску, до якого включатимуться внески до фондів соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття та від нещасного випадку на виробництві.

n     Фінансові ринки:

Першочерговим завданням Уряду у цій сфері є створення принципово нової моделі нагляду та контролю за діяльністю інституцій ринків фінансових послуг на основі міжнародних стандартів нагляду шляхом: утворення єдиного державного органу з регулювання ринків небанківських фінансових послуг та фондового ринку з урахуванням міжнародних стандартів та відповідних директив і рекомендацій Європейського Союзу, сприяння його інституціональному розвитку, врегулювання питання платежів нагляду;

А також:

1)   сприяння зміцненню довіри населення як основного інвестора до банківської системи шляхом підвищення капіталізації та фінансової спроможності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

2)   створення умов для ефективного функціонування та розвитку фондових і товарних бірж, розрахунково-клірингових інститутів;

3)   сприяння підвищенню капіталізації ринків фінансових послуг, стимулювання процесів об’єднання та укрупнення фінансових інституцій.

Недоліком даної програми є її декларативність, узагальненість, переважна орієнтація електорат, що призвели до нереалізованості її положень до моменту виборів [247].

Розробляються та реалізуються на теренах України і програми підвищення конкурентоспроможності галузей та регіонів.

Наприклад, на виконання доручення Прем’єр-міністра України від 16.04.05 урядова робоча група станом на 13.06.05 розробила проект комплексної програми підтримки та розвитку українського села та Агропромислового комплексу.

Мета Програми – перетворення України у провідну світову агропромислову державу до 2010 року. Основні завдання програми до 2010 року: збільшити ВВП у АПК в 2,5 рази, частку продукції АПК на зовнішніх ринках в 2,5 рази, прибутковість виробництва у АПК на 10-12 відсотків, зовнішні та внутрішні інвестиції в АПК в 7 разів, доходи населення зайнятого в АПК в 6 разів, поновлення засобів виробництва в 5 разів, забезпечити 85% зайнятості на селі, підняти рівень забезпечення сільського населення об'єктами соціальної інфраструктури на 50 відсотків, забезпечити ріст доходів селянських господарств у 6 разів, підвищити родючість ґрунтів на 50 відсотків, сформувати екологічний бренд України.

До основних блоків програми входять:

– земля;

– ринки АПК;

– виробництво;

– модельні інвестиційні проекти;

– фінанси та інвестиції;

– наука;

– освіта;

– екологія, безпека та стандартизація;

– заможне село;

– просування та реклама екологічного бренду України;

– інформація ;

– міжнародна інтеграція;

– бюджетне регулювання;

– законодавство.

Строки виконання Програми :

1. Період до 1 липня 2005 року – підготовчий:

– розроблення та подання органами виконавчої влади, міжнародними інституціями, іншими учасниками виконання Програми у межах їх повноважень пропозицій щодо створення програми заходів реалізації програми, узгодження механізмів та ресурсів їх реалізації;

– підготовка пропозицій, спрямованих на вдосконалення нормативно-правової бази, необхідної для реформування агропромислового сектору;

– затвердження методики розробки, коригування, аналізу зміни критеріїв успіху та аналізу впливу заходів на стан об’єктів регулювання, розробка заходів першого етапу;

– залучення міжнародних аграрних інституцій до участі в розробці заходів та реалізації програми.

2. Липень 2005 – березень 2006 роки – реалізація першочергових заходів.

3. Квітень 2006–грудень 2010 року – реалізація програмних заходів.

4. Весь період реалізації програми – комплексний аналіз зміни критеріїв успіху, коригування критеріїв успіху, факторів впливу та заходів.

Програма дій розробляється у відповідності з вимогами національних інтересів та обмеженнями СОТ та ЕАП Євросоюзу, а також передбачає щорічний зворотній аналіз ефективності програмних дій. Порівняльний географічний аналіз включає окрім досвіду Європи та Північної Америки досвід ПАР, Малайзії, Ізраїлю, Аргентини та Австралії.

Основні висновки дослідження та аналізу (результати першого етапу комплексної програми підтримки та розвитку українського села та Агропромислового комплексу): підхід до створення програм розвитку села та АПК за галузевим принципом не відповідає історичному етапу, економічній системі та життєвому циклу АПК України. Із-за побудови попередніх програм за основним критерієм - збільшення виробництва у всіх галузях склалась ситуація хибних пріоритетів та непослідовної державної політики щодо села та АПК. Підхід програми базується на аналізі та програмі дій щодо поліпшення життя та розвитку людини села, землі як основного активу та ресурсу, с/г виробництва та продовольчої безпеки держави. Село та АПК України вимагають термінових та кардинальних перетворень. Основною загрозою розвитку АПК є тенденція до зменшення частки товарного виробництва у с/г - 30% на 2004 рік. Успіх перетворень на селі та АПК на 80% залежить від наступних складових:

– побудови стратегічних пріоритетів галузевого розвитку АПК з перерозподілом державних ресурсів за основними пріоритетами;

– комплексного розвитку територій з визначенням галузевих спеціалізацій, побудови регіональних кластерів;

– розробки програм розвитку територіальних громад та підприємництва на селі;

– розвитку товарного виробництва та спеціалізації у підсобних селянських господарствах;

– розвитку інфраструктури ринку землі та умов для залучення великого та середнього капіталу в с/г виробництво, створення системи моніторингу, охорони та відтворення земельних ресурсів.

Програма першочергових дій у АПК. Для виходу з системної та глибокої кризи на селі та АПК пропонуються наступні першочергові заходи:

1.     Затвердити комплексну програму розвитку села та АПК – до 01.07.05.

2. На основі комплексної програми розробити галузеві політики та стратегії АПК – в першу чергу у зернових, соняшнику, птахівництві, свинарстві, скотарстві, молочній та цукровій галузі – до 01.08.05.

3. Провести реструктуризацію державних видатків на АПК 2005 року та розробити бюджет 2006 року з перерозподілом видатків на розвиток галузевих пріоритетів та залучення інвестицій у переробку та інтенсивне с/г виробництво зернових, соняшнику, ріпаку, свинарство, молочне скотарство, виробництво та переробку молочних продуктів, реструктуризацію цукрової галузі. Розробити програму переходу від фіксованого податку до оподаткування прибутку с/г підприємств із сплатою ПДВ; програму реєстрації селянських домогосподарств як суб’єктів підприємницької діяльності; програму розвитку товарного виробництва на селі.

3.1 Задекларувати зміну концепції продовольчої безпеки та відмову від дотаційної політики АПК.

3.2 Переглянути методологію статистичного обліку с/г діяльності домогосподарств та відображення її в національних рахунках.

4. На основі комплексної програми розробити кластерні комплексні програми регіонального розвитку села та АПК – до 01.09.05.

5. На основі галузевих політик, програм регіонального розвитку, модельних інвестиційних проектів розробити інвестиційні пропозиції та програму залучення інвестицій та покращення умов фінансування АПК до кінця 2005 року – до 01.09.05. Розпочати цілеспрямований переговорний процес з інвесторами з 01.07.05.

6. Задекларувати політичну волю уряду покращити інвестиційний клімат у формі звернення за технічною допомогою та міжнародними кредитами до світового банку та Європейської Комісії – до 01.07.05. Використати кошти міжнародних кредитів та технічної допомоги у 2005 році на розробку програм, реструктуризацію АПК та участь у інвестиційному капіталі модельних галузевих та кластерних регіональних проектів.

7. Прийняти закон про проведення експерименту та провести експеримент по галузевих модельних інвестиційних проектах та кластерах розвитку територій у Дережнянському районі Хмельницької області, Харківській області та одному з депресивних регіонів. Розпочати експерименти з 01.07.05.

8. Створити оперативний орган державної виконавчої влади щодо термінових дій по розвитку села та АПК, наділити його необхідними владними повноваженнями та надати ресурсне забезпечення для реалізації заходів за пунктами 1 -7 – до 15.06.05.

Міжнародний досвід реалізації програм підвищення конкурентоспроможності. Закордонні компанії та країни вже десятки років активно реалізують різноманітні програми, спрямовані на покращення ринкового положення конкретних підприємств і країн, розв’язання їх внутрішніх проблем та формування стійких конкурентних позицій.

Так звані нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур тощо), застосовуючи цілеспрямований державний вплив на розподіл та використання інвестиційних ресурсів, на пропорції накопичення та споживання, на формування та розвиток факторів виробництва, і в першу чергу інтелектуального й трудового потенціалу, досягли надзвичайних успіхів у розвитку промислової та непромислової сфер, зайняли чільні місця у міжнародному поділі праці та масово реалізують свої товари у багатьох країнах світу. Провідні індустріальні держави задля утримання лідируючих позицій на світових ринках розробляють і впроваджують галузеві та регіональні програми підвищення якості продукції, продуктивності та конкурентоспроможності. Намагаються не відстати від них і наші сусіди, зокрема, найбільший і найпотужніший, – Росія.

Прикладом галузевих програм з держав близького зарубіжжя є Комплексна міжвідомча програма підвищення якості продукції оборонного комплексу Російської Федерації, представлена нижче.

Мета програми – вирішити проблему забезпечення якості продукції ОПК шляхом різкого скорочення втрат часу і засобів в процесах розробки, виробництва і експлуатації продукції ОПК.

Правове забезпечення якості продукції передбачає формування погоджених пропозицій, і ставить за мету вдосконалення правового регулювання відповідальності і відносин при забезпеченні якості продукції ОПК з врахуванням особливостей її функціонування, а також узгодження положень існуючих законодавчих актів.

Нормативне забезпечення якості продукції ОПК.

В зв’язку з цим в програмі передбачено розробка і впровадження:

-         комплекс національних стандартів і стандартів організацій в області забезпечення якості оборонної продукції в процесі її розробки, виробництва і експлуатації;

-         програми переведення діючих державних і галузевих стандартів в національні і стандарти організацій;

-         програми розробки і впровадження технічних регламентів в сфері виробництва і експлуатації оборонної продукції.

Технічне переозброєння підприємств ОПК:

·        модернізація діючого обладнання (за браком коштів на закупівлю нового);

·        розробка і промислова апробація інноваційних технологій і обладнання, що забезпечують підвищення якості спеціальних виробів машинобудування.

Забезпечення можливості контролю:

§        комплекс робіт по створенню, промислової апробації і тиражуванню вітчизняного контрольно-вимірюваного обладнання.

Комп’ютерні технології:

Заходи в сфері ІПІ-технологій (новітні технології електронного супроводу продукції на всіх етапах життєвого циклу):

Ø    подальший (і випереджаючий) розвиток нормативно-правової бази, що передбачає розробку нових і суттєве корегування існуючих нормативно-технічних документів (в тому числі стандартів);

Ø    проведення комплексу прикладних науково-дослідних робіт, направлених, в першу чергу, на створення вітчизняних програмних засобів, що забезпечують реалізацію базових принципів і технологій ІПІ;

Ø    реалізація комплексу заходів по підготовці і перепідготовці спеціалістів в області ІПІ-технологій;

Ø    експериментальна перевірка і промислова апробація результатів НІОКР в формі пілотних проектів на лідируючих оборонних підприємствах;

Ø    забезпечення тиражування апробаційних ІПІ-технологій в різних галузях промисловості.

Кадрове забезпечення:

ü     комплекс модульно-навчальних програм для персоналу різного рівня, що прямо чи опосередковано пов’язані з процесами забезпечення якості;

ü     створення і забезпечення ефективного функціонування системи багаторівневого навчання;

ü     навчання студентів вищих навчальних закладів в області комп’ютерного менеджменту якості та ІПІ-технологій;

ü     перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів підприємств ОПК в області комп’ютерного менеджменту якості та ІПІ-технологій;

ü     комп’ютерного дистанційного навчання спеціалістів підприємств ОПК в області комп’ютерного менеджменту якості та ІПІ-технологій.

Таким чином, задачею комплексної міжвідомчої програми підвищення якості продукції ОПК є розробка і впровадження в оборонній промисловості комплексу відповідного нормативно-правового, науково-методичного, технологічного і програмно-технічного забезпечення, що дозволить різко скоротити втрати в процесах розробки, виробництва і експлуатації продукції.

Вагомість наведеної програми зумовлена тією роллю, яку відіграє Російська Федерація на світових ринках зброї, займаючи перше місце за обсягами грошових надходжень від реалізації відповідної продукції.

Іншим аспектом підвищення конкурентоспроможності нашого північного сусіда стала національна інноваційна система, створення якої почалося в 1997 році на програмній основі. Програму 1997 року розробили та профінансували Міннауки, Міноборони РФ і два державних інноваційних фонди, до яких приєдналися шляхом внесення коштів зі своїх бюджетів декілька регіональних адміністрацій. Реалізація програми дозволила вже в 1997 році створити у кількох найбільш наукоємних містах (Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Казань, Єкатеринбург тощо) перші інноваційно-технологічні центри загальною площею 14482 м². У них розташувалися 104 малі наукові фірми, що забезпечили 1557 робочих місць. Річний оборот цих фірм склав 116,804 млн. руб., а сума податків, перерахованих у місцеві та федеральний бюджети (12,846 млн. руб.), досягла майже третини усіх вкладених коштів. На 1998-2000 роки ця програма охопила вже 14 міністерств і відомств і передбачала створення ще 20-25 базових інноваційно-технологічних центрів, у яких розташуються 500-600 малих технологічних фірм, а також забезпечення не менше 10 тис. нових робочих місць у сфері інноваційного підприємництва та біля 25 тис. додаткових робочих місць на виробництві. Паралельно з інноваційно-технологічними центрами розвивалася система підготовки спеціалістів з комерціалізації технологій та керуючих для малих інноваційних фірм [145].

Таким чином, як промислово розвинені країни, так і держави, що розвиваються, активно шукають та використовують різноманітні засоби підвищення конкурентоспроможності на макро-, мезо- та мікрорівнях, спрямовуючи власні підприємства та галузі до формування нових конкурентних переваг і захоплення ринкових просторів.

Контрольні питання

1.     Що являє собою програма підвищення конкурентоспроможності?

2.     Які принципи покладаються в основу управління розробкою та реалізацією програми підвищення конкурентоспроможності?

3.     Охарактеризуйте основні засоби підвищення конкурентоспроможності підприємства.

4.     Якими є найбільш поширені групові форми підвищення конкурентоспроможності?

5.     У яких основних сферах здійснюється підвищення конкурентоспроможності на підприємстві.

6.     Які загальні дії охоплює процес розробки та реалізації програми підвищення конкурентоспроможності підприємства?

7.     Якими є зовнішні та внутрішні передумови, що визначають необхідність розробки програм підвищення конкурентоспроможності?

8.     За яких передумов успіх розробки та реалізації програми підвищення конкурентоспроможності підприємства є максимально імовірним?

9.     Які стадії охоплює процес розробки програми підвищення конкурентоспроможності?

10. З якими суттєвими ризиками пов’язана реалізація програми підвищення конкурентоспроможності.

11. Охарактеризуйте складові та послідовність контролю програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності.

12. У чому полягає специфіка вітчизняного підходу до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки?

13. Яким є міжнародний досвід реалізації різноманітних програм, спрямованих на покращення ринкового положення конкретних підприємств, розв’язання їх внутрішніх проблем та формування стійких конкурентних позицій?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Програмою підвищення конкурентоспроможності прийнято вважати:

а) групу співробітників, що функціонує безпосередньо на робочих місцях, основною задачею якої є пошук, вивчення та вирішення практичних задач, а також постійне навчання;

б) досягнення цілей діяльності (і, зокрема, основної – підвищення конкурентоспроможності фірми чи продукції), пов’язане з послідовно-паралельним виконанням усіх елементів цієї діяльності;

в) мистецтво координації людських і матеріальних ресурсів протягом розробки та реалізації програми підвищення конкурентоспроможності для досягнення визначених в програмі результатів щодо складу та об’єму робіт, вартості, часу, якості, цільового рівня конкурентоспроможності та рівня задоволення учасників програми;

г) особливим чином організований комплекс робіт, спрямований на вирішення завдання підвищення конкурентоспроможності продукції та/або підприємства, виконання котрого обмежено в часі, а також пов’язано зі споживанням конкретних фінансових, матеріальних і трудових ресурсів.

2. В основу управління розробкою та реалізацією програми підвищення конкурентоспроможності покладаються наступні принципи:

а) наділення керівників повноваженнями та відповідальністю при прийнятті рішень;

б) сполучення єдиноначальності керівника та колегіальних повноважень представників груп для спільного прийняття рішень;

в) відмова від розробки довгострокових і міжфункціональних планових документів;

г) організація єдиного керування на всіх стадіях розробки та реалізації програми;

д) дотримання термінів та збалансованості ресурсів, що використовуються;

е) комплексне врахування інтересів усіх залучених і зацікавлених сторін, і в першу чергу, – учасників програми.

3. Учасниками програми (проекту) підвищення конкурентоспроможності можуть виступати:

а) Інвестор – сторона, яка вкладає грошові ресурси в програму;

б) Психолог – спеціаліст, що спостерігає за психічним станом інших учасників;

в) Замовник, тобто майбутній власник та користувач результатів програми (для програми підвищення конкурентоспроможності підприємства Замовником найчастіше виступають власники підприємства та/або вища ланка менеджменту);

г) Команда програми (проекту) – організаційна структура під керівництвом проект-менеджера, яка створюється на період впровадження програми (проекту) з метою ефективного досягнення її цілей;

д) Банк – як інвестор (чи один з основних інвесторів);

е) Керівник програмою (проектом) – зазвичай проект-менеджер, тобто, фізична особа, котрій Замовник делегує повноваження по керівництву роботами по програмі (проекту) (планування, контроль и координування робіт учасників програми);

ж) Консультант.

4. Серед основних засобів підвищення конкурентоспроможності підприємства можна виділити:

а) промисловий інжиніринг: комп’ютеризація та автоматизація процесів на підприємстві, забезпечення гнучкості виробничого процесу;

б) розпродаж основних виробничих засобів;

в) організаційний розвиток;

г) економічні засоби: управління запасами, фінансами;

д) консультації знайомих та родичів;

е) біхевіористські засоби.

5. До основних організаційних форм підвищення конкурентоспроможності відносяться:

а) гуртки з альпінізму та туризму;

б) гуртки підвищення якості та продуктивності;

в) комплексні бригади по підвищенню якості та продуктивності;

г) групи вихідного дня;

д) групи по підвищенню якості та продуктивності;

е) фірми підвищення продуктивності.

6. Основними сферами підвищення конкурентоспроможності виступають:

а) управління людськими ресурсами;

б) процес виробництва;

в) блокування змін;

г) управління інноваціями та технологіями;

д) використання інформації;

е) управління змінами.

7. До зовнішніх передумов, що визначають необхідність розробки програм підвищення конкурентоспроможності, відносяться:

а) політико-правові (сприятлива для розвитку галузі політика органів влади, захист вітчизняного виробника, законодавчі обмеження);

б) науково-технічні (швидкий науково-технічний розвиток, поява нових технологій, поява нових товарів-замінників, підвищення вимог до сертифікації продукції в галузі);

в) компетентність і професіоналізм персоналу;

г) економічні (виникнення нових товарних ринків, підвищення вимог до якості продукції, загострення конкуренції, завершення життєвого циклу продукції, активна інвестиційна політика);

д) соціальні (демографічна ситуація, зміна потреб і купівельної спроможності споживачів, наявність кваліфікованої робочої сили) тощо;

е) готовність до змін, гнучкість та цілісність бачення проблем.

8. До внутрішніх передумов, що визначають необхідність розробки програм підвищення конкурентоспроможності, відносяться:

а) кадрові передумови;

б) медико-біологічні передумови;

в) організаційно-управлінські передумови;

г) техніко-технологічні передумови;

д) сакральні передумови;

е) фінансові передумови.

9. Індикаторами нагальності розробки та впровадження програми підвищення конкурентоспроможності для конкретного підприємства виступають:

а) загострення конкуренції, що супроводжується втратою вже надбаних підприємством позицій на ринку;

б) покращення фінансових показників підприємства;

в) уповільнення росту попиту на продукт, що виробляється підприємством, насичення або ж затухання ринкового попиту, внаслідок чого виникає загроза скорочення ринкової частки підприємства;

г) зниження рівня конкурентоспроможності продукції підприємства;

д) поява революційно нових технологій;

е) зростання інтенсивності конкурентної боротьби, що робить неможливим для підприємства проникнення на нові географічні ринки.

10. Упорядкуйте етапи розробки програми підвищення конкурентоспроможності:

а) встановлення методів і вибір інструментарію вимірювання досягнутих результатів;

б) створення організаційної структури програми;

в) оцінка ефективності заходів, що запропоновані;

г) формулювання стратегій реалізації програми;

д) приготування розчинів;

е) визначення та впорядкування пріоритетності цілей;

ж) визначення витрат, що пов’язані з реалізацією програми;

з) планування дій і визначення фаз програми;

к) конкретизація цілей та діагностика ресурсних і часових обмежень.